Люди з Донеччини відчувають на собі війну не вперше. Вони ще не встигли оговтатись від подій 2014-го, як цього року холодним, зимовим ранком їх знову розбудила війна. Вікторія Демчук, переселенка з Краматорська, розповідає, що напередодні її переслідувало погане передчуття, наче має щось трапитися.
– Я мала 25 лютого святкувати ювілей, спочатку не мала бажання відзначати. Але сестра переконала, що така дата буває тільки раз в житті, тож відсвяткувати варто. В понеділок ми запросили гостей та склали меню, в середу закупили продукти до столу, а в четвер почалася війна.
Прокинувшись від перших вибухів, коли ще весь світ спав, пані Вікторія одразу зрозуміла – це сталося! Передчуття були не хибними. Як й всіх її охопила паніка: Що робити?
– Спочатку прийняли рішення нікуди не їхати. Ми будемо вдома, щоб не трапилося, тому що усюди стріляли й не хотілося лишати сім’ю, друзів, дім.
Вікторія Демчук жила в багатоквартирному будинку на третьому поверсі. Коли всім сказали ховатися від обстрілів, вона разом з сестрою й подругою спустилися в підвал, де навели лад та намагалися облаштувати місце. Але згодом зрозуміли, що там занадто холодно, сиро й, зрештою, підвал – не бомбосховище. Тож вирішили за правилом двох стін зробити прихисток у маленькому коридорі, де навіть не вистачало місця, щоб лягти. В тій невеличкій кімнаті посунили меблі, зняли дзеркало та принесли всі лахи: ковдри, подушки і там ж напоготові стояли тривожні валізи. В коридорі жінки й провели майже місяць. Там ховались під час обстрілів та спали ночами.
Треба їхати
Пані Вікторія розповідає: «Усвідомлення, що треба виїжджати прийшло згодом. Моментом ставало тихо, багато хто виїхав, в місті пусто. За декілька днів почалася ще одна хвиля обстрілів. Краматорськ зазнавав усе більше й більше руйнувань».
В перші дні евакуації до потягу пускали лише жінок з маленькими дітьми. Вагони були переповнені в купе подекуди їхало по 16 людей. Та й пані Вікторія розуміла, що дорога потягом буде для неї важка. А на дорогах були затори та постійні обстріли – страшно.
– Одного дня ми пішли в магазин й потрапили під обстріл. На власні очі побачили, як над нами збили ракету. Це такий звук… Знаєте, коли банка консервації розбивається чути брязкіт. А то наче в тисячу разів голосніше.
Тоді прийшло чітке усвідомлення – треба виїжджати. Тоді ж до пані Вікторії подзвонив знайомий та запропонував виїхати машиною разом з ним (був бензин та місця – авт.). Пані Вікторія, її сестра та подруга думали, що виїжджають не на довго, на пару тижнів, речей з собою багато не брали. В тривожну валізу жінки склали найнеобхідніше.
– Поспіхом складала речі, одне в сумку кладу, інше виймаю. Не було чіткого списку, що треба взяти. Поклала й дві фотографії тата і мами. Тепер шкодую, що не забрала всі фото. Щось не вміщалося. Так, вдома лишила й іграшку, тигрика, якого шила сама. Поцілувала й попросила його дочекатися мене вдома.
В той день, як потрапили під обстріл, жінка подзвонила до своєї сестри, яка мешкає у Луцьку, та повідомила, що з нею приїдуть не тільки родичі, а й її друзі. Так, на Волинь з Краматорська приїхали троє людей машиною та троє потягом. Всіх лучанка прийняла в себе.
«Нове» життя зі «старою» професією
Переселенці оговтувались перші 10 днів, звикали до нового побуту. Дуже важко жити з думками про невідомість, бо не знаєш, коли закінчиться війна. Пані Вікторія запевняє, якби був конкретний термін – було б легше психологічно. Можна будувати якісь плани на майбутнє, а так кожен день – невідомість.
Згодом переселенка почала шукати роботу. Спочатку через інтернет, там побачила вакансії й почала дзвонили роботодавцям. Та все ж таки вирішила звернутися до Луцького міського центру зайнятості й особисто. Там їй запропонували вакансію швачки, адже Вікторія має великий досвід в цій сфері, й направили на підприємство «Близнюки». Жінка успішно пройшла співбесіду й здала пробний пошитий виріб. Зараз вона вже як місяць шиє спецодяг на підприємстві.
– До роботи я добираюсь 40 хвилин тролейбусом. Поки їду згадую, як колись гуляли місцями з мамою, така певна ностальгія. Адже мама була родом із Волині, тож дітьми ми з сестрами часто були у Луцьку, місто для мене ненове.
Пані Вікторі зізнається, що перші дні було трохи важко звикнути до нової роботи й колективу. Хоч досвід у пошитті різних речей має великий, адже майже все життя працювала кравцем в ательє та на підприємствах. Знає добре всі етапи виготовлення речей.
На жаль, улюблену специфіку цієї сфери Вікторії довелося залишити. Адже вдома, в Краматорську, вона виготовляла чудові дитячі іграшки на замовлення. Пані Вікторія шила, а її сестра розмальовувала та доробляла дрібні деталі.
Жінка розповідає, що дуже шкодує, що не мала змоги забрати свою улюблену швейну машинку «Подольськ». Хоч вдома були й більш сучасні машинки, сумує пані Вікторія саме за цією старенькою й «вічною», бо таких вже на ринку не знайдеш. Також вдома лишилося чимало матеріалів, які вона встигла закупити перед війною. Дуже сумує, що зараз не має можливості виготовляти свої іграшки у Луцьку, але не полишає надії, що до улюбленої справи все ж повернеться, як й повернеться додому в Краматорськ.
Нагадуємо, якщо вам потрібна робота – тисніть на посилання і визначайтеся: http://surl.li/ccfwp
Телефонуйте нашим фахівцям для подальшої консультації щодо працевлаштування за номерами (0332) 72 52 40, (066) 353 74 95, (068) 063 42 15. Знайти вакансії ви можете на телеграм каналі "Робота на Волині" https://t.me/employer_volyn
