Наталія Івашко нині працює сестрою медичною у Територіальному центрі соціального обслуговування (надання соціальних послуг) виконавчого комітету Нововолинської міської ради. Покинути свою домівку на Луганщині її, як й багатьох українців, змусила війна.
Дорога до міста дитинства
Звістку про війну пані Наталія отримала зранку в потязі. До неї подзвонив її син із Харькова й повідомив, що їх бомблять. Добравшись до рідного міста Старобільськ, Наталія зрозуміла, що треба терміново виїжджати.
– Знайомий «айдарівець» (військовий батальйону «Айдар» – прим. автора) мав вивозити з міста своїх батьків із вадами зору. Тож й в нас була можливість виїхати. Я взяла документи, зібрала речі на декілька днів, бо сподівалася до останнього, що незабаром повернуся додому. Ми з невісткою й внуками їхали на табуретках у вантажному автобусі. Так, добралися до Києва, далі електричками й потягами прибули на Волинь.
Пані Наталія родом із Нововолинська, тож куди виїжджати родині – довго не думала. Адже Наталія все дитинство й юність провела на Волині. Закінчила Ковельський медичний коледж, а після працювала завідувачкою фельдшерського-акушерського пункту в селі Амбуків (Устилузька міська громада). Там була розташована застава, де її майбутній чоловік проходив строкову службу. Вони одружилися й поїхали на схід України, де й прожили понад 30 років. Аж поки війна не змусила покинути вже такі рідні місця Луганщини.
Війна для родини Наталії почалася у 2014 році. Тоді всій сім’ї довелося взяти до рук зброю, щоб захистити свою землю від окупантів. Служити пішли її чоловік, старший син й сама Наталія. Молодший син на той момент проходив строкову службу. Тоді місто вистояло й не потрапило до лап псевдо ЛНР. Старобільськ – Україна. Таким він був до 2022 року. Зараз місто опинилося під окупацією. Все майно родини арештували, а самі вони потрапили до «чорного списку» еленерівців.
У 2014-ому пані Наталя не тільки пішла до лав ЗСУ, а займалася волонтерством у громадській організації, де опікувалася військовим, переселенцям, дітками, людьми, які потребували допомоги.
– Від початку АТО ми, наприклад, організовували поїздки для 800 діток на захід України на літні канікули. То був відпочинок у Маяках, Ковелі, Тернополі, Буковелі. Ми працювали над зміною свідомості через діток. Тому що у кожної дитини є батьки, бабусі й дідусі. Й 800 учнів треба помножити, як мінімум на 6, бо кожен розповідає про свої враження після поїздки. Тому що ті хто залишився там, тепер розривали російські ганчірки (російські прапори – прим. автора), з українськими прапорами зупиняли танки. Сонце України зійде на сході, нічого, залікуємо рани.
Нова сторінка життя у Нововолинську
Родину Івашко поселили в гуртожитку Нововолинського професійно-технічного училища №11, де виділили один поверх для переселенців. Нині там проживає понад 40 сімей. Пані Наталія розповідає, як на початку постійно плакала. Просто не могла стримати сльози. З перших днів перебування у Нововолинську родина пані Наталії й інші переселенці з гуртожитка ходили до ЗОШ №5 плести сітки.
– Були задіяні всі, навіть дітки. Нас згуртовала спільна праця, коли люди приходять з роботи, після власних справ, допомогти – то безцінно. Ми налагодили процес: одні ріжуть смужки тканини, інші плетуть, хтось розвішує, складає сітки. Знаєте, це допомагає 
трошки розвантажити голову. Але, якщо чесно, бажання жити з’явилося днів через десять. Розумієш, що треба брати себе в руки й звикати до нового.
Пані Наталія розповідає, що була приємно здивована тою щирістю й великою турботою, з якою волиняни зустрічають переселенців. Адже люди радо відкривають свої двері, діляться житлом, їжею, речами. Допомагають всім, чим можуть.
– Знаєте, є переселенці, які дозволяють собі такі речі, з якими треба боротися. Вони починають щось вимагати. Але ж насправді люди, які допомагають, нічого нікому не винні. Бо бажання допомогти – воно йде від серця, а не від повинності. Переселенці мають дякувати за все, що їм дають.
До речі, пані Наталії виділили навіть невеличку земельну ділянку біля гуртожитку. Тож родина вже посадила маленький город на підвіконні. В горщичках росте розсада помідорів, огірків, кукурудзи, динь, кавунів. Як тільки настане тепло, молоді пагінці висадять у відкритий грунт. Крім того, переселенці вже встигли завести домашнього улюбленця – в’юна Грішку, який тепер живе в баклажці з-під води.
– Я почала дізнаватися ціни на нерухомість, щоб тут, в Благодатному, придбати житло. Й була дуже здивована досить низькими цінами. Хоч зараз придбати квартиру ми не маємо коштів, але якщо є робота, то заробимо на житло. Син працює в ДСНС, внук зараз займається дистанційно в школі, а також діти вже ходять у гурток з гімнастики. На Луганщині не було такої можливості.
Як все почати з нуля
Переселенці розуміють, що для подальшого життя, треба не тільки житло. Тому звернулися до Нововолинської міської філії Волинського обласного центру зайнятості. Фахівці радо допомогли з пошуком роботи та надали список актуальних вакансій. До слова, пані Наталія розповідає, що з перелеселенців, які проживають в гуртожитку, вже 30% працевлаштовані. Люди пішли працювати на м’ясокомбінат, ДСНС, стали медичними та соціальними працівниками, кухарями тощо.
– Мені дуже сподобався колектив й нове місце роботи. Я лікую людей, а вони лікують мене. Не дивлюсь на годинник, що мені треба додому. Весь час, який в мене є, віддаю цим людям. Сидіти плакати не на часі. Я живу тим, що є. За це дуже вдячна. На сході України дуже важко знайти роботу. Тому вже зараз душа розривається. Бо одна половина хоче додому, а інша – мріє лишитися тут, в мирному житті, де є робота.
До слова, в період березня-квітня 2022 року в Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) виконавчого комітету Нововолинської міської ради за сприяння служби зайнятості працевлаштовані четверо переселенців на вакансії: сестра медична (брат медичний), соціальний працівник та кухар. Якщо ви шукаєте роботу, актуальні вакансії можете дізнатися у фахівців рекрутингу Нововолинської міської філії Волинського обласного центру зайнятості за номером: (0244) 3-21-15.