Активна фаза війни змусила мільйони людей залишити свої домівки, звичний побут та роботу й переїхати у інші регіони або й держави. Така доля спіткала й Тетяну Науменко, яка з родиною жила у містечку на Донеччині. Зі Слов’янська виїхала лише місяць тому. З донькою та внучкою.
Тетяна Науменко переїхала до Луцька з Донеччини й пробувши на Волині менше місяця зрозуміла, що необхідно шукати роботу. Вона звернулася до Луцького міського центру зайнятості й опанувала новий, незвичний фах для неї.
Розповідає, що до цього ніколи не була в Луцьку. Проте тут ще з жовтня живе її син. Він військовий та проходив на Волині строкову службу, а згодом вирішив продовжити кар’єру та лишитися тут. Тож саме до нього й приїхала родина. Місто жінці дуже подобається, зауважує, що тут красиво, зелено та дуже привітно. Однак раз за разом додає, що хоче додому, коли завершиться війна. Адже зараз саме поблизу її малої батьківщини йдуть запеклі бої, а росіяни нищать усе на своєму шляху.
До речі, на кілька днів родина виїздила й на початку війни, вісім років тому, адже Слов’янськ був під окупацією. Але тоді виїхали недалеко й швидко повернулася додому. Тож і цього разу до останнього сподівалися, що воєнні дії триватимуть не довго. Коли ж лишатися у місті стало небезпечно таки наважилися приїхати до Луцька.
«Я побула тут кілька тижнів і зрозуміла, що треба шукати роботу», - розповідає Тетяна Науменко. До початку воєнних дій вона працювала у керамічному цеху. Слов'янськ був відомий керамікою не лише в Україні, а й далеко за її межами. На Волині жінка зрозуміла, що схожої роботи не знайде. Вирішила звернутися до Луцького міського центру зайнятості.
«Мені запропонували три варіанти роботи: на паперовій фабриці, пошті та у зоопарку. Я обрала останній», - ділиться спогадами пані Тетяна. Вона додає, що тварин любить, вдома тримали улюбленців. Але досвіду роботи в такому закладі не було, тож трішки хвилювалося. Виявилося, що даремно.
Директорка Луцького зоопарку Людмила Денисенко розповідає, що вже за кілька днів стажування її нова працівниця влилася у колектив, а колеги почали хвалити її.
Пані Тетяна працює доглядальницею приматів. Серед її підопічних – мавпи, лемури, носухи, єноти та інші тварини. Керівниця зоопарку каже, що насправді на кіперів, або ж доглядальників, ніде не вчать. Тому усі навчики здобуваються на практиці. Саме тому спочатку людину запрошують на стажування. «Потрібно, щоб людина зрозуміла, чи це її, відчула тварин, а вони її. Бо це не просто процес годування. Треба навчитися розуміти підопічних», - зауважує Людмила Денисенко.
Так, перед початком роботи необхідно вивчити інформацію про тварин. Їх звички, манеру поведінки, особливості характеру. Далі навчають правильного раціону, що і як слід підготувати, як помити й висушити. Кіпер стежить за тим, аби тваринам було комфортно, декорує їх клітки, змінює воду. Саме така людина може помітити, що з твариною щось негаразд, вона захворіла. Це дуже відповідальна та кропітка праця.
Здебільшого ніхто з працівників, які приходять у зоопарк не мав подібного досвіду роботи, а тому й залишаються не всі. Однак, як виявилося, керівниця відділу приматів Тетяна Понамарьова теж переселенка. Вона приїхала до Луцька ще у 2015 році. «Тоді прийшла сама у зоопарк і сказала, що хоче тут працювати», - ділиться спогадами директорка закладу. Спочатку вона працювала на кухні, а тоді вже перейшла до догляду за приматами.
Під час активної фази війни до неї переїхав зі Сходу брат, який тепер теж став частиною колективу. Тож наша героїня, Тетяна Науменко вже третя переселенка у закладі.
До слова, приємним «бонусом» для зоопарку стала програма, згідно якої можна отримати по 6500 гривень протягом двох місяців у разі працевлаштування внутрішньо переміщеної особи. Директорка зоопарку каже, що, звісно, для них важливі особисті якості людини та її ставлення до роботи, а не те, звідки людина приїхала. Однак ці кошти не зайві у скрутний час.
«Я рада, що ми приймаємо тих, хто потребує допомоги. І вони це цінують і дуже відповідально ставляться до роботи. А ще переселенці дуже підтримують один одного, розповідають про шлях, який пройшли, діляться досвідом. У нас люди знаходять себе, друзів і починають жити по-новому», - каже Людмила Денисенко.
Пані Тетяна ж жартує, що її подруги спочатку дивувалися й не вірили що вона так швидко знайшла роботу ще й у зоопарку. Сама ж переселенка каже, що їй дуже подобається і робота, і колектив. Тож до перемоги, поки не зможе повернутися у рідний Слов’янськ планує залишатися тут.
