Люді Ярмолюк 24 роки і вона керамельниця. Так в давнину називали людей, які займаються керамікою. У дівчини є маленька майстерня на горищі. Там вона працює уже рік, відколи одружилась і переїхала до чоловіка в Ківерці. Саме там дівчина нам розказала про те, до чого лежить душа, у рубриці про молодих підприємців для інтернет-видання «Район.Бізнес».
Із дитинства Люда, як і багато дітей, дуже любила малювати. Вперше глину до рук взяла, коли навчалася в художній школі, відтоді не випускає: «Дуже багато моїх знайомих керамістів почали займатись цим чисто випадково. Вони навчались на економістів чи інженерів, але пов’язали своє життя з глиною. У моєю випадку все було поступово».
Спочатку дівчина навчалась у художній школі, потім – у Луцькому училищі на кераміці, а потім – ще чотири роки в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Лише рік тому закінчила навчання і облаштувала майстерню вдома: «Насправді, я була поганою студенткою. Та й на парах мене не навчили всьому, що я знаю. Я дуже багато їздила до майстрів, які займаються глиною. Трохи працювала в них і, як то кажуть, набивала руку».
У майстерні від кількості та різноманітності виробів розбігались очі. Можливості глини, за словами Люди, дуже великі. На поличках лежать годинники, підсвічники, посуд, свищики, аромалампи, сережки, магніти. Хтось замовив навіть турку для кави. Зараз дівчина ліпить більше, як вона 
каже дрібного. Все через те, що поки немає власної печі і всі вироби вона випалює у подруги, яка теж займається керамікою.
«Ми з чоловіком будуємо мені майстерню у нас на подвір’ї. Мій Василь будівельник і займається деревом. Тому стіни майстерні з дерева, глини та соломи. На зиму плануємо, щоб я перебралась зі своїм гончарним кругом до нової майстерні, де буде стояти піч. Тоді я зможу більше ліпити посуду».
Ми попросили Люду розповісти, як глина набуває потрібної форми. Спочатку вологий шматок глини потрібно збити в руках, щоб у ньому не було повітря, бо воно потім заважає гончарити і псує форму. Після чого дівчина прикріплює глину на гончарний круг і починає крутити. Центрує глину, підіймає, опускає, робить отвір. Проходить декілька хвилин і з шматка глини вийшла глибока тарілка.
Виріб потрібно залишити на добу, щоб підсох. Люда наголошує на тому, щоб не було протягів, бо глина може потріскати. Потім виріб йде в пічку.
«У нас, на Волині, дуже поширена молочка кераміка. Це коли виріб, який вийняли з пічки, занурюють у сире молоко, після чого ще раз випікають. Молоко запікається, виріб стає коричневого кольору. Пори в глині закупорюються виріб стає міцним і не пропускає води. Це мій улюблений спосіб, бо він найбільш органічний».
Окрім молока, виріб ще можна покривати кольоровою глиною і прозорою поливою. Але її Люда використовує рідше, бо вона менш природна. Найбільше на її виробах можна побачити рослинні орнаменти і різноманітні лінії. За натхненням дівчина часто ходить до лісу.
«Увесь свій вільний час я проводжу в майстерні. Глина затягує. Коли крутиш круг, не помічаєш як проходить час. Ця робота мені лише в задоволення. Але її потрібно перетворити в стабільний заробіток». Рік тому Люда почала вести сторінку в Інстаграмі. Підтримує думку про те, що це хороша платформа для розвитку, особливо для ремісників, кому важливо показати свої вироби на фото. Нерідко відвідує ярмарки, фестивалі, дні міста, проводить майстер-класи.
«Не уявляю себе в іншій професії. Глина – це моє. Вона ж мене і познайомила з чоловіком. Він був першим, хто купив мого свищика. Ми зрозуміли, що у нас дуже багато спільного. Ми двоє любимо природу і двоє майструємо». Люда поділилась, що в майбутньому з чоловіком планують поєднати глину та дерево.
Після зустрічі з керамельницею хочеться змінити весь посуд вдома на глиняний, запалити глиняні ліхтарики і аромалампу, заварити кави в глиняній турці і слухати як відбиває секунди глиняний годинник. Бо лише від споглядання того, як крутиться глина на гончарному крузі, можна в неї закохатись.
Джерело – Інтернет-видання "Район.Бізнес"